<<
>>

3. Сучасна побудова судової системи ЄС

Забезпечення дотримання законності при застосуванні та тлумаченні права Спільноти є основним завданням Суду ЄС(ст. 220 ДЄСп, ст. 136 ДЄСпАЕ). Окрім встановлення - на підставі прямих позовів - правності актів, виданих органами ЄС, СЄС також уповноважений постійно контролювати ті правові акти, які можуть вплинути на ухвалення остаточного рішення в правовому спорі, який на відповідний момент розглядає Суд.

Подані на розгляд СЄС позови проти правових актів, ухвалених органами ЄСп, не зупиняють дії оскаржених актів. Однак СЄС може забезпечити тимчасовий захист позивача, наказавши зупинити виконання оскарженого акта (ст. 242 ДЄСп, ст. 157 ДЄСпАЕ). Крім того, СЄС може (наприклад, в рамках розгляду позову про бездіяльність або позову про відшкодування шкоди) встановлювати будь-які необхідні тимчасові заходи (ст. 243 ДЄСп, ст. 158 ДЄСпАЕ). Для розвантаження СЄСп інституційна сисЛекція № Єсп була доповнена ще одним органом здійснення правосуддя –Судом першої інстанції (СПІ). Сьогодні всі прямі позови (фізичних та юридичних) осіб пода­ють на розгляд СПІ. Апеляції проти рішень СПІ розглядає СЄС.

Окрім встановлення – на підставі прямих позовів – правності актів, виданих органами Єсп, СЄСп також уповноважений постійно контролювати ті правові акти, які можуть вплинути на ухвалення остаточного рішення в правовому спорі, який на відповідний момент розглядає Суд. Повноваження СЄС вичерпно визначені в установчих Договорах Спільноти. Отже, діяльність СЄСп є можли­вою тільки в рамках передбачених Договором видів проваджень. Розглянемо їх детальніше.

А. Провадження щодо порушення договірних зобов’язань

1. Позов Комісії. Провадження щодо порушення зобов’язань за Договором, ініційоване проти держави-члена Комісією поданням позову до Суду (ст. 226 ДЄСп, ст. 141 ДЄСпАЕ) є правовим інструментом, в рамках якого вона діє як «гарант Договорів». До передання справи до Суду має пройти досудова процедура з наданням можливості усунення претензій Комісії.

Повноваження Комісії ініціювати судові провадження щодо порушення державами-членами зобов’язань за Договором є важливим інструментом забезпечення дотримання права ЄС.

2. Позов держави-члена. Право держави-члена на подання позову про пору­шення договірних зобов’язань проти іншої держави-члена передбачено в ст. 227 ДЄСп, ст. 142 ДЄСпАЕ, однак порівняно з провадженням за ініціативою Комісії не має суттєвого практичного значення.

3.Вжиття контрзаходів у відповідь, згідно з принципами МП. Вжиття заходів, передбачених нормами міжнародного права (репресалій), з боку Спільноти або іншої держави-члена проти держави-члена, що порушила зобов’язання за Договором, є можливим у разі, якщо остання не виконує також санкцій, запроваджених проти неї Судом, згідно з положенням част. 2 ст. 228 ДЄСп, част. 2 ст. 143 ДЄСпАЕ.

Б. Позовипро недійсність

Позов про недійсність (актів вторинного законодавства) є предметом регулювання ст. 230 ДЄСп, ст. 146 ДЄСпАЕ. Предметом позову про недійсність можуть бути лише правові акти ЄС, передбачені в част. 1 ст. 230 ДЄСп, част. 1 ст. 146 ДЄСпАЕ.Підстави для позову:

1) відсутність компетенції,

2) порушення суттєвої процесуальної вимоги,

3) порушення положень Договору або будь-якої норми права, пов’язаної з його застосуванням, або

4) зловживання наданими повноваженнями (част. 2 ст. 230 ДЄСп, част. 2 ст. 146 ДЄСпАЕ). На практиці передбачені Дого­вором підстави недійсності («casd’ouverture») тлумачать набагато ширше. Наприклад, Суд здійснює перевірку на допущення очевидних помилок при встановленні та оцінюванні фактів.

1. Позови привілейованих суб’єктів.

В позовах про недійсність ДЧ, Європейський Парламент, Рада та Комісія є привілейованими позивачами(част. 2 ст. 230 ДЄСп), на відміну від Рахункової палати та Європейського центрального банку, а також приватних осіб, . Позови привілейованих сторін не потребують попереднього доведення необхідності правового захисту. Загальне право Європейського Парламенту звертатись з позовом до Суду було за­кладене Ніцьким договором.

Відтак будь-яка фізична чи юридична особа вправі ініціювати судове провадження проти рішення Єсп за виконання умов, викладених в част. 4 ст. 230 ДЄСп. Якщо Суд вважає позов про недійсність достатньо обґрунтованим, він оголошує оскаржений акт недійсним. Якщо предметом оскарження був Регламент ЄС, Суд може зазначити, які наслідки Регламенту, визнаного недійсним, зберігають свою чинність (ст. 231 ДЄСп, част. 2 ст. 147 ДЄСпАЕ). Право на звернення до Суду з позо­вом про недійсність може бути застосоване протягом обмеженого часу (двомісячний термін, відповідно до част. 5 ст. 230 ДЄСп, част. 5 ст. 146 ДЄСпАЕ). Якщо протягом встановленого терміну держава-член чи фізична або юридична особа не скористалась цим правом, акт стає остаточним і оскарженню не підлягає. Встановлення обме­женого терміну має практичне значення,зокрема для рішень Комісії, які зобов’язують державу-члена скасувати призначену підприємству державну допомогу. Якщо останнє, ознайомившись з рішенням Комісії в повному обсязі і маючи змогу опротестувати його, звернувшись до Суду з позовом про недійсність, не скористається цією можливістю протягом встановленого Договором двомісячного терміну, тоді з підстав правової певності підприємство більше не може посилатись на невідповідність цього рішення праву Єсп (СЄСп, Судова справа С-188/ 92, 36. 1994,1-833 № на полях 17 і далі «Текстильні підприємства Деґендорф І»).

Маючи повну юрисдикцію щодо стягнень, обумовлених в оскаржуваних регламентах Єсп, відповідно до ст. 229 ДЄСп, ст. 144 ДЄСпАЕ, Суд може не лише зупинити виконання оскаржуваного правового акта, але також, діючи в рамках наданої йому свободи дій, самостійно внести зміни в оскаржений правовий акт. Передбачено правовий захист від дій органів ЄС, перелічених в ДЄСп (ч. 1 ст. 230). З іншого боку, існує загроза прогалин в системі засобів правового захисту ЄС, що стосується забезпечення правового захисту від дій юридично незалежних осіб ЄС. В окремих випадках шлях до правового захисту від дії актів, виданих цими установами, був відкритий вторинним правом Спільноти на основі ст.

308 ДЄСп (дет. див. вище §8 № на полях 104). Лісабонський договір передбачає, що предметом позову про недійсність є також «акти інституцій, органів та агенцій ЄС, що мають правові наслідки для третіх осіб» (ч. 1 ст. ІИ-365).

2. Спори між органами та службовцями. Позов про недійсність – це також інструмент правового захисту компетенції органів ЄС та їх правового статусу в рамках інституційної системи Спільноти. Ч. З ст. 230 ДЄСп передбачає, що Європейський центральний банк та Рахункова палата мають право звернутись до Суду з позовом про недійсність, спрямованим на «захист їхніх прерогатив» (див. також ч. З ст. 146 ДЄСпАЕ). Суперечливим є питання, як слід оцінювати процесуальну правоздатність складових частин Європейського Парламенту (напри­клад, голови Європарламенту, Президії та парламентських фракцій), а також окремих депутатів. Оскільки, коли йдеться про обстоювання правових позицій на засадах субсидіарності (про захист правового статусу), відповідно до установчих Договорів та Правил процедури Європейського Парламенту, багато аргументів говорить на користь аналогічного застосування част. З ст. 230 ДЄСп також щодо його окремих складових частин та навіть депутатів. Насамперед процесуальна правоздатність парламентських фракцій, яким, згідно з Правилами процедури Європейського Парламенту, гарантовано доволі широкі права участі на рівні Спільноти, і які користуються значною організаційною самостійністю, цілком може опиратись на ідею захисту меншості. Тому поширення припису част. 4 ст. 230 ДЄСп, який є загально застосовним до фізичних та юридичних осіб, на членів Європейського Парламенту видається виправданим тільки в тому разі, якщо окремий депутат Європарламенту або інший позивач з парламентських кіл звертається до Суду для захисту індивідуальних, суб’єктивних прав, а не правових позицій Європейського Парламенту (див. щодо позову колишнього депутата Європейського Парламенту у зв’язку з відмовою виплачувати йому заробітну плату при переході на іншу посаду СЄСп, Судова справа С-314/91,36.1993,1-1093 «Вебер»).

Якщо сторонами спору є, з одного боку, окремі парламентські фракції, а з іншого – Європейський Парламент, предметом судового позову про недійсність засадничо можуть бути лише правові акти Європейського Парламенту, котрі можуть «спричинити правові наслідки для третіх сторін» (част. 1 ст. 230 ДЄСп). Так, рішення Європейського Парламенту, ухвалене в рамках розв’язання такого роду спору, щодо залучення тимчасового комітету з розслідування, щоб перевірити ймовірне розпалювання політичних інтриг серед євро-парламентаріїв правоекстремістськими членами Парламенту, проти якого виступила зацікавлена фракція, СЄСп розцінив як акт Європейського Парламенту, що має суто внутрішній характер і не має правових наслідків «поза стінами» Парламенту (СЄСп, Судова справа 78/85, 36. 1986, 1753 № 11 «Фракція європейських правих»). Рішення Суду, однак, було б іншим, якби йшлося про акт Європейського Парламенту, зміст якого становив би втручання у право участі парламентської фракції чи окремого депутата і таким чином становив би порушення правового статусу фракції чи депутата Європейського Парламенту. Політичні партії можуть, діючи як група осіб, відповідно до част. 4 ст. 230 ДЄСп, звернутись до Суду з позо­вом проти рішення, ухваленого Європейським Парламентом, яке дискримінує їх при розподілі коштів, призначених для фінансування діяльності політичних фракцій (СЄСп, Судова справа 294/83, 36. 1986, 1339 № 27 і далі «Ле Вертс»).

3. Позови фізичних та юридичних осіб пронедійсність.Відповідно до част. 4 ст. 230 ДЄСп, част. 4 ст. 146 ДЄСпАЕ, будь-яка фізична чи юридична особа вправі порушити судове провадження проти правового акта, виданого органом Єсп, якщо виконуються певні передумови. Це положення застосовують також до громад, регіонів і земель, а також до інших суб’єктів публічного права (СЄСп, Судова справа 222/83, 36. 1984, 2889 «Діферданж»). Звернення до Суду будь-якої фізичної чи юридичної особи з позовом про недійсність рішення, ухваленого щодо неї, не є проблематичним.

а) Позов проти рішення, адресованого третій особі.

Може бути правочинним в тому разі, якщо воно стосується позивача «безпосередньо та особисто» (част. 4 ст. 230 ДЄСп, част. 4 ст. 146 ДЄСпАЕ). Рішення, адресоване третій особі має безпосереднійстосунок до позивача, якщо зміст оскарженого рішення спричинює достатньо очевидне втручання у правову сферу останнього. Якщо адресатом рішення є держава-член, при встановленні безпосереднього стосунку цього рішення до позивача вирішальне значення має те, чи при його імплементації держава має достатньо широку свободу дій. Так, безпосередній стосунок до приватної особи є тоді, коли рішення, адресоване державі-члену, містить вимогу Комісії повернути державну допомогу, яка була при­значена цій приватній особі. Рішення, адресоване третій особі, стосується позивачаособисто, якщо в силу особливих обставин і певних особистих характеристик між змістом цього рішення і позивачем простежується видимий зв’язок, через що рівень індивідуалізації позивача є майже таким самим, як і, власне, адресата рішення. Доволі часто в разі видимого зв’язку між позивачем і змістом рішення, ухваленого на користь третьої особи, правом на звернення до Суду з позовом про недійсність користуються саме бізнесові конкуренти. Рішення, адресоване третій особі, індивідуально стосується територіально-адміністративної одиниці держави-члена, якщо відповідний правовий акт, виданий органом Єсп (наприклад, відмова у відступі від заходів з гармонізації, ухвалених на рівні Спільноти, відповідно до част. 5, част. 6 ст. 95 ДЄСп), унеможливлює здійснення нею регуляторних повнова­жень у бажаному обсязі (про запровадження «території, вільної від генних технологій» на основі закону, ухваленого Ландтаґом Верхньої Австрії, СПІ, Судова справа Т-366-03, 235/04 № 28 «Австрія проти Комісії»).

Особливо важливе значення мають позови конкурентів про недійсність рішення, адресованого третій особі, у європейському конкурентному праві, насамперед, коли йдеться про контроль над злиттям. Практика СЄСп підтверджує допустимість позовів конкурентів передусім у тому разі, якщо позивач, скориставшись процесуальними гарантіями, брав посильну участь в адміністративній процедурі Комісії, або якщо оскаржуване рішення, будучи адресованим третій особі, безпосередньо впливає на конкурентність позивача (СЄС, Судова справа Т-2/93, 36. 1994, II-323 № 39 і далі «Ейр Франс проти Брітіш Ейрвейз»).

Поширити право звернення до Суду з позовом про недійсність на природозахисні організації (коли нема ознак стосунку рішення до позивача) СЄСп відмовився (щодо права звернення до Суду Ґрінпісу з позовом про визнання недійсним рішення про виділення з бюджету Спільноти коштів на фінансування електростанцій на Канарських островах див. СЄСп, Судова справа С-321/85 Р, 36. 1998,1-1635 № на полях 27 і далі «Ґрінпіс Кансіл»).

б) Позов проти нормативних правових актів. Приватні особи можуть оскаржувати регламентитільки в тому разі, якщо ті безпосередньо і особисто стосуються позивача. Проте останні рішення СЄС засвідчують готовність Суду за певних передумов визнати допустимим подання індивідуального позову також проти тих регламентів, які, будучи адресованими необмеженому колу адресатів, мають загальний регуляторний характер. В такому разі вирішальне значення має існування особливих обставин, за яких видимий зв’язок між змістом регламенту та діяльністю позивача, дозволяє виокремити останнього з кола решти подібних осіб. При цьому СЄСп зазвичай аналізує загальну економічну ситуацію (СЄС, Судова справа С-309/89,36.1994,1-1853 № 19 і далі «Кодорню»).

СЄСп визнав допустимим подання індивідуального позову проти нормативного правового акта, ухваленого на рівні ЄС, наприклад, у тому разі, якщо позивач брав участь у засіданні Комісії під час обговорення предмета оскарження, і якщо це обговорення було спрямоване на захист інтересів,зокрема, й позивача. Так, СЄС визнав допустимим позов британської компанії проти Регламенту Ради про запровадження антидемпінгового мита на товари, імпорто­вані з третіх країн, що мав відчутний вплив на економічне становище компанії-позивача (СЄСп, Судова справа 264/82, 36. 1985, 849, № 10 і далі «Таймекс»).

Позов проти директивЄС з боку фізичних або юридичних осіб не є можливим, навіть якщо коло осіб, яких вона стосується, може бути індивідуалізоване. Згідно з судовою практикою СЄСп, подання такого позову особою є неможливим у кожному разі, якщо для того, щоб стати безпосередньо застосовною, Директиву спочатку треба імплементувати в систему внутрішньодержавного права (СЄСп, Судова справа С-10/95 Р, 36.1995,1-4149 «Азокарн»).Отже, звернення окремої фізичної чи юридичної особи до Суду з позовом проти нормативно-правового акта Єсп є можливим лише як виняток.

В. Позов про бездіяльність

Позов про бездіяльність є предметом регулювання ст. 232 ДЄСп, ст. 148 ДЄСпАЕ. За своєю структурою він нагадує позов про недійсність. Досі цей вид позову не проявив себе як дієвий інструмент правового захисту особи.

Г. Провадження з преюдиційного запиту

Провадження з преюдиційного запиту має ключове значення для однакового тлумачення права Спільноти та здійснення контролю над актами вторинного права Спільноти. Загальне регулювання провадження з преюдиційного запиту міститься в ст. 234 ДЄСп та ст. 150 ДЄСпАЕ. Очевидно, це провадження є найважливішим з-поміж інших встановлених Договором видів проваджень у Суді. Ухвалення рішень з преюдиційних запитів засадничо належить до юрисдикції СЄСп (СПІ таких повноважень не має). Однак, Ніцький договір передбачає, що у визначених випадках такі рішення може ухвалювати також Суд першої інстанції (част. З ст. 225 ДЄСп).

Предметом преюдиційного запиту може бути тлумачення або встановлення чинності актів права Спільноти (част. 1 ст. 234 ДЄСп). Не є правовою підставою для звернення до Суду з преюдиційним запитом питання сумісності національного права з правом Спільноти. Такі питання належать до компетенції національних судів і їх розв’язують в світлі преюдиційних рішень СЄСп щодо тлумачення права Спільноти.

Право та обов’язок звернення до СЄС з преюдиційним запитом

Право подання преюдиційного запиту регулює част. 2 ст. 234 ДЄСп. Не є уповноваженими подавати преюдиційні запити третейські суди. Обов’язок звернутися до Суду з преюдиційним запитом випливає з припису част. З ст. 234 ДЄСп для тих національних судів, рішення яких не можуть бути оскаржені за допомогою національних правових засобів. Спірним залишається питання, чи це положення слід трактувати як таке, що поширюється лише на відповідні суди вищої інстанції, згідно зі структурою національної судової гілки влади (абстрактна теорія), чи залежить від неоскаржуваності судового рішення у конкретному випадку (конкретна теорія). З конкретної теорії, зокрема, випливає, що обов’язок звернутись до Суду з преюдиційним запитом поширюється також на суди земель (суди II інстанції), рішення яких не можуть бути оскаржені за допомогою внутрішньодержавних правових засобів.

Обов’язкова сила преюдиційних рішень. Рішення СЄС з преюдиційного запиту є обов’язковим безпосередньо для національного суду, який звернувся з запитом, а також для всіх інших національних судів, які розглядають подібне питан­ня. Рішення СЄСп, в яких встановленонедійсність правового акта вторинного права Спільноти, мають загальну силу. Органи Спільноти, а також національні інстанції зобов’язані взяти це рішення СЄСп до уваги і діяти відповідно. Рішення, які містять тлумачення Суду, фактично є загально обов’язковими. Звернення до Суду з преюдиційним запитом, як це передбачено в ст. 234 ДЄСп, є обов’язковим. Тому умисне порушення обов’язку подавати преюдиційний запит може стати предметом конституційної скарги ДЧ (див., наприклад, ФКС 75, 233). Це можливо, зокрема, якщо національний суд останньої інстанції ухвалює рішення, свідомо залишаючи поза увагою судову практику СЄСп і нехтуючи обов’язком подавати новий преюдиційний запит стосовно спірного правового питання (див. про порушення обов’язку подавати преюдиційний запит у зв’язку з суперечністю рішення ФКС преюдиційному запитові, виданому СЄСп стосовно подібного провадження ФКС, 75, 223 [245]).

Д. Позов про відшкодування збитків та відповідальність ЄС

Позов про відшкодування збитків (ст. 235 ДЄСп, ст. 151 ДЄС-пАЕ), як і позов про недійсність, є самостійним засобом оскарження, з прийняттям до розгляду якого Суд розпочинає окреме провадження. При оскарженні правотворчих актів, які суперечать праву ЄС, позов про відшкодування збитків застосовують у тих ситуаціях, де можливості вжити засобів правового захисту, відчутно звужені, з огляду на необхідність доводити безпосередній та особистий стосунок предмета позову до позивача (част. 4 ст. 230 ДЄСп).

В розділі «Простір свободи, безпеки і справедливості» (частина III, розділ III, підрозділ IV) Лісабонського договору містяться, крім загальних положень щодо регулювання політики контролю осіб на внутрішніх кордонах, спільної політики притулку, імміграції та співпраці судів у цивільних справах – положення про співпрацю судів у кримінальній сфері та співпрацю поліцій. Договір передбачає не лише взаємне визнання судових рішень, але також встановлення міні­мальних стандартів у сфері кримінального права. В розділі «Простір свободи, безпеки і справедливості» Лісабонського договору містяться, крім загальних положень щодо регулювання політики контролю осіб на внутрішніх кордонах, спільної політики притулку, імміграції та співпраці судів у цивільних справах – положення про співпрацю судів у кримінальній сфері та співпрацю поліцій. Договір передбачає не лише взаємне визнання судових рішень, але також встановлення міні­мальних стандартів у сфері кримінального права.

Конвенція про Європол (АВ1. 1995 С 316, с. 1; ВСВ1. 1997 II, с. 2150), що нині діє в редакції Протоколу про внесення змін від 28 листопада 2002 року (ВСВ1. 2004 II, с. 84), заснувало Європейську поліцейську установузі штаб-квартирою в Гаазі. Першочерговим завдання Європолу є поліпшення потоку інформації між державами-членами, а також збір інформації про протиправні дії та передання відповідної інформації компетентним національним органам (ч. 6 ст. 29 Конвенції про Європол). Нині поле діяльності Європолу значно розширене, в напрямку проведення оперативних дій спільними командами із представників національних органів та Європолу, а також різні форми залучення Європолу до проведення слідчих дій компетентними національними органами (ч. 2 ст. 30 ДЄС). Директор Європолу, як інші працівники цієї організації, у виконанні своїх обов’язків є повністю незалежними від будь-яких вказівок, зокрема й з боку політичних органів Спільноти. Таку незалежність доволі складно поєднати з принципом демократії. Кожна держава-член повинна призначити національний наглядовий орган, до чиєї компетенції входить перевірка даних, які вводять в інформаційну систему, відкликання (виправлення або знищення) персональних даних, а також передання таких даних в Європол, з огляду на можливі порушення індивідуальних прав суб’єкта даних на національному рівні (ст. 23 Конвенції про Європол). Для здійснення контролю над збереженням, обробленням і використанням Європолом даних, наявних в його інформаційній системі, створено незалежний спільний наглядовий орган, до складу якого входять члени національних наглядових органів (част. 24 Конвенції про Європол).

На основі рішення Ради в рамках формування співпраці у сфері кримінального права поряд з Європолом було створено Євроюст (АВ1. 2002 Ь 63, с. 1). Цей орган має завдання сприяти діяльності національних органів обвинувачення, насамперед в рамках переслідування організованої злочинності, а також підтримувати їх в розслідуванні злочинів у співпраці з Європолом (част. 2 ст. 31 ДЄС). До складу Євроюсту входять представники окремих держав-членів ЄС, призначених відповідно до національного права своєї країни, та які мають належні якості прокурора, судді або поліцейського і наділені відповідними повноваженнями (част. 1 ст. 2, реч. 1 част. 1 ст. 9 Рішення про створення). Свої завдання Євроюст виконує через національних членів (на суверенній території відповідної держави-члена, згідно з її національним правом) або діючи як колегіальний орган.

В розділі «Простір свободи, безпеки і справедливості» (частина III, розділ III, підрозділ IV) Лісабонського договору містяться, крім загальних положень щодо регулювання політики контролю осіб на внутрішніх кордонах, спільної політики притулку, імміграції та співпраці судів у цивільних справах – положення про співпрацю судів у кримінальній сфері та співпрацю поліцій. Договір передбачає не лише взаємне визнання судових рішень, але також встановлення міні­мальних стандартів у сфері кримінального права. В розділі «Простір свободи, безпеки і справедливості» Лісабонського договору містяться, крім загальних положень щодо регулювання політики контролю осіб на внутрішніх кордонах, спільної політики притулку, імміграції та співпраці судів у цивільних справах – положення про співпрацю судів у кримінальній сфері та співпрацю поліцій. Договір передбачає не лише взаємне визнання судових рішень, але також встановлення міні­мальних стандартів у сфері кримінального права.

Конвенція про Європол (АВ1. 1995 С 316, с. 1; ВСВ1. 1997 II, с. 2150), що нині діє в редакції Протоколу про внесення змін від 28 листопада 2002 року (ВСВ1. 2004 II, с. 84), заснувало Європейську поліцейську установузі штаб-квартирою в Гаазі. Першочерговим завдання Європолу є поліпшення потоку інформації між державами-членами, а також збір інформації про протиправні дії та передання відповідної інформації компетентним національним органам (ч. 6 ст. 29 Конвенції про Європол). Нині поле діяльності Європолу значно розширене, в напрямку проведення оперативних дій спільними командами із представників національних органів та Європолу, а також різні форми залучення Європолу до проведення слідчих дій компетентними національними органами (ч. 2 ст. 30 ДЄС). Директор Європолу, як інші працівники цієї організації, у виконанні своїх обов’язків є повністю незалежними від будь-яких вказівок, зокрема й з боку політичних органів Спільноти. Таку незалежність доволі складно поєднати з принципом демократії. Кожна держава-член повинна призначити національний наглядовий орган, до чиєї компетенції входить перевірка даних, які вводять в інформаційну систему, відкликання (виправлення або знищення) персональних даних, а також передання таких даних в Європол, з огляду на можливі порушення індивідуальних прав суб’єкта даних на національному рівні (ст. 23 Конвенції про Європол). Для здійснення контролю над збереженням, обробленням і використанням Європолом даних, наявних в його інформаційній системі, створено незалежний спільний наглядовий орган, до складу якого входять члени національних наглядових органів (част. 24 Конвенції про Європол).

На основі рішення Ради в рамках формування співпраці у сфері кримінального права поряд з Європолом було створено Євроюст (АВ1. 2002 Ь 63, с. 1). Цей орган має завдання сприяти діяльності національних органів обвинувачення, насамперед в рамках переслідування організованої злочинності, а також підтримувати їх в розслідуванні злочинів у співпраці з Європолом (част. 2 ст. 31 ДЄС). До складу Євроюсту входять представники окремих держав-членів ЄС, призначених відповідно до національного права своєї країни, та які мають належні якості прокурора, судді або поліцейського і наділені відповідними повноваженнями (част. 1 ст. 2, реч. 1 част. 1 ст. 9 Рішення про створення). Свої завдання Євроюст виконує через національних членів (на суверенній території відповідної держави-члена, згідно з її національним правом) або діючи як колегіальний орган.

В розділі «Простір свободи, безпеки і справедливості» (частина III, розділ III, підрозділ IV) Лісабонського договору містяться, крім загальних положень щодо регулювання політики контролю осіб на внутрішніх кордонах, спільної політики притулку, імміграції та співпраці судів у цивільних справах – положення про співпрацю судів у кримінальній сфері та співпрацю поліцій. Договір передбачає не лише взаємне визнання судових рішень, але також встановлення міні­мальних стандартів у сфері кримінального права. В розділі «Простір свободи, безпеки і справедливості» Лісабонського договору містяться, крім загальних положень щодо регулювання політики контролю осіб на внутрішніх кордонах, спільної політики притулку, імміграції та співпраці судів у цивільних справах – положення про співпрацю судів у кримінальній сфері та співпрацю поліцій. Договір передбачає не лише взаємне визнання судових рішень, але також встановлення міні­мальних стандартів у сфері кримінального права.

Конвенція про Європол (АВ1. 1995 С 316, с. 1; ВСВ1. 1997 II, с. 2150), що нині діє в редакції Протоколу про внесення змін від 28 листопада 2002 року (ВСВ1. 2004 II, с. 84), заснувало Європейську поліцейську установузі штаб-квартирою в Гаазі. Першочерговим завдання Європолу є поліпшення потоку інформації між державами-членами, а також збір інформації про протиправні дії та передання відповідної інформації компетентним національним органам (ч. 6 ст. 29 Конвенції про Європол). Нині поле діяльності Європолу значно розширене, в напрямку проведення оперативних дій спільними командами із представників національних органів та Європолу, а також різні форми залучення Європолу до проведення слідчих дій компетентними національними органами (ч. 2 ст. 30 ДЄС). Директор Європолу, як інші працівники цієї організації, у виконанні своїх обов’язків є повністю незалежними від будь-яких вказівок, зокрема й з боку політичних органів Спільноти. Таку незалежність доволі складно поєднати з принципом демократії. Кожна держава-член повинна призначити національний наглядовий орган, до чиєї компетенції входить перевірка даних, які вводять в інформаційну систему, відкликання (виправлення або знищення) персональних даних, а також передання таких даних в Європол, з огляду на можливі порушення індивідуальних прав суб’єкта даних на національному рівні (ст. 23 Конвенції про Європол). Для здійснення контролю над збереженням, обробленням і використанням Європолом даних, наявних в його інформаційній системі, створено незалежний спільний наглядовий орган, до складу якого входять члени національних наглядових органів (част. 24 Конвенції про Європол).

На основі рішення Ради в рамках формування співпраці у сфері кримінального права поряд з Європолом було створено Євроюст (АВ1. 2002 Ь 63, с. 1). Цей орган має завдання сприяти діяльності національних органів обвинувачення, насамперед в рамках переслідування організованої злочинності, а також підтримувати їх в розслідуванні злочинів у співпраці з Європолом (част. 2 ст. 31 ДЄС). До складу Євроюсту входять представники окремих держав-членів ЄС, призначених відповідно до національного права своєї країни, та які мають належні якості прокурора, судді або поліцейського і наділені відповідними повноваженнями (част. 1 ст. 2, реч. 1 част. 1 ст. 9 Рішення про створення). Свої завдання Євроюст виконує через національних членів (на суверенній території відповідної держави-члена, згідно з її національним правом) або діючи як колегіальний орган.

<< | >>
Источник: Радзівілл О.А.. Конспект лекцій з дисципліни Основи права Європейського Союзу.

Еще по теме 3. Сучасна побудова судової системи ЄС:

  1. 18.ПОЛИТИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ОБЩЕСТВА: ПОНЯТИЕ, ЭЛЕМЕНТЫ. ГОСУДАРСТВО В ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЕ ОБЩЕСТВА.
  2. 2. 3. Система административного права
  3. 32. ПОНЯТИЕ, ОСНОВНЫЕ ЧЕРТЫ И СТРУКТУРА СИСТЕМЫ ПРАВА
  4. 10. 4. Учетно-легализующие режимы. Разрешительная система
  5. Тема 1.2 Предмет, система, принципы арбитражного процессуального права
  6. Тема 1.1 Система арбитражных судов в Российской Федерации
  7. 2. История банковской системы России
  8. Административное право в правовой системе Российской Федерации. Характеристика курса
  9. Тема № 2 Банковская система Россиской Федерации.
  10. 1. ПОНЯТИЕ, ПРЕДМЕТ И МЕТОД ТЕОРИИ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА. МЕСТО В СИСТЕМЕ ЮРИДИЧЕСКИХ НАУК
  11. 4.НЕОБХОДИМОСТЬ И ЗНАЧЕНИЕ ТИПОЛОГИИ ГОСУДАРСТВ И ПРАВОВЫХ СИСТЕМ
  12. Тема 2. Предмет, метод и система административного права
  13. Групповые искив процессуальных нормах других государств системы общего права
  14. Глава 2. Характеристика процессуального института групповых исков стран системы общего прав
  15. Тема 1. Административное право в правовой системе Российской Федерации. Понятие и структура государственного управления
  16. Место групповых и косвенных (производных) исков в системе исковой защиты